АРХИВ

logo

Вы находитесь здесь:портмоне/2010/Номер от 13.04.10/Станислава Муращенко: «Мечтаю стать огоньком, который растопит лед равнодушия и поведет за собой других»
13.04.2010 10:57

Станислава Муращенко: «Мечтаю стать огоньком, который растопит лед равнодушия и поведет за собой других»

Автор 

Недавно Станислава Муращенко пришла к осознанному пониманию: я — украинка, поэтому хочу общаться с миром на украинском языке. Насколько сложно говорить по-украински, когда думаешь по-русски, учишься в русскоязычной школе и все — от друзей до родителей — разговаривают с тобой по-русски, мы обязательно (но позже) поинтересуемся у Станиславы. А чтобы поддержать нашу собеседницу, «Портмоне» решила общаться с ней на украинском языке, который, как все помнят (и знают, хотя не многие пользуются), является нашим государственным.

— Станіславо, твоя робота «Стильова майстерність поезії Миколи Воробйова» посіла II місце на обласному етапі конкурсу МАН з літературознавства. Звідки у тебе глибока зацікавленість постмодернізмом? Не складно було вивчати «надмірну інте-лектуалізованість» сучасного українського поета?

— І своєю зацікавленістю у цьому роді літератури, і тим, що ця робота взагалі здійснилась, я завдячую моєму науковому керівникові, викладачу ліцею «Логос» Ганні Орел. Вона з тих людей, які запалюють своїми ідеями та інтересами. Минулого року у нас був спецкурс із сучасної української літератури, і в Миколу Воробйова я буквально закохалася з першого погляду. Я знайшла в ньому те, на що і не розраховувала: непе-ревершену гру слів і понять, що буквально поставлені з ніг на голову, майже підсвідому метафоричність.

М. Воробйова нелегко читати, його не «ковтнеш», ще важче — досліджувати. Щодо нього досить мало матеріалів, робота творилась «з миру по нитці», і саме тому, може, набула досить-таки творчого колориту. Ганна Михайлівна дуже багато зробила для реалізації цієї роботи. Без неї не було б ні її, ні багатьох інших моїх здобутків.

 

— Але постмодернізм не твій улюблений жанр. Я знаю, що твої перші книги, видані в дуже юному віці (у 13 років), були написані в жанрі фентезі...

— До постмодернізму треба дорости, причому не тільки інтелектуально, але й морально. Зараз мене цікавлять зовсім інші питання, ніж декілька років тому. Тоді я цінувала фентезі — по суті, казку — як змогу поринути в якийсь незвичний, надзвичайний світ. Тепер мене більше вабить притаманна постмодернізму гра, «театр абсурду», мі-фологізація повсякденності. Кожна людина щодня натрапляє на дива, але не кожна вміє їх побачити. Тепер мені цікавіше і читати, і писати про химерне в буденному.

— Ти декілька разів брала участь у передачі «Найрозумніший». Ти дійсно відчуваєш себе такою?

— Ні, навряд чи. Найрозумніший — це дуже абстрактне поняття. Інтелект — це не те, чим можна мірятись, він або є, або ні. Спроба визначити «най-най» у кращому випадку є змаганням знань, але це зовсім інша історія. Ми ж не намагаємось прорахувати, хто розумніший — Марія Кюрі чи Михайло Булгаков. Кожна успішна людина найрозумніша у своїй галузі.

— Ти хотіла б вступити на філософський факультет. Які саме знання ти сподіваєшся там здобути?

— Я сподіваюсь скоріше отримати не знання як такі, а світогляд, що формується за їхньою допомогою. Письменник має бути обізнаним в усьому, для творчої діяльності не обов'язково закінчувати відповідний факультет. Але для того, щоб бути митцем, треба мати, що сказати, сконденсувати в собі певний заряд інтелектуальної і моральної енергії, яка буде цікава іншим. Філософія дає широку гуманітарну освіту, але більше того: вона вчить думати, створює кругозір. Митцю це необхідно.

— Розмовляти українською — це частина твоєї підготовки до вступу до Києво-Могилянської академії чи веління душі? І чи всі тебе розуміють і підтримують?

— Веління душі. Я пишаюсь тим, що я українка, і своєю творчістю врешті-решт я хочу зробити внесок у культуру своєї країни. Можна сказати, це мій перший крок до цього. Він непомітний сторонньому оку, але важливий для мене самої. Я беру участь в олімпіадах з української, я дуже люблю нашу літературу, так чому б не підтвердити це справою, а точніше мовою? Ну а російськомовне оточення є перешкодою для цього лише тоді, коли хочеться виправдати свою бездіяльність. Розуміють мене всі, і ті, чия думка для мене важлива, підтримують.

— Ти добре володієш пензлем і фотокамерою. Що більше подобається: знімати реальність чи створювати її на полотні?

— Важко сказати. На перший погляд, фотографувати легше: деякі вважають себе профі тільки тому, що мають руки і фотокамеру. Але якщо мета не в механічному відтворенні дійсності, а в її художньому переосмисленні, на поверхню вилазить багато дрібниць, що і є складовими успіху. Не варто вважати, що фотограф творить менше, ніж художник. Останній «збирає» свій світ із шматочків дійсності, пропущених через власний зір і мозок, а фотограф в обмеженому просторі кадру фабрикує цю дійсність, трансформуючи те, що наявне насправді.

 

— Нещодавно ти втілила свій творчий проект «Аліса в Країні чудес». Варто відзначити, твої моделі були дуже переконливі (не гірше, ніж у Тіма Бартона). Але Країна чудес у кінострічці зовсім не таке ВЕСЕЛЕ і яскраве місце, яким його описує Льюїс Керрол у відомій казці. Чим саме тебе надихнула ця картина?

— Тім Бартон трансформував сюжет, але відтворив химерність цієї казки, її вічну гру в загадки. Мене захопив саме цей дух. Взявши за основу оригінальних персонажів Керрола, Бартон створив надзвичайно яскравий (причому і внутрішньо, і зовнішньо) ряд героїв. Прохідних нема, всі неповторні. Дуже цікаво було, маючи мінімум необхідних речей, спробувати втілити їх. Але, якщо чесно, головним мотивом було суто дитяче бажання зануритись у казку, опинитись на місці улюбленого персонажа у колі його друзів і ворогів. Цікавішим, ніж буття казкового героя, може '^'^Т'*?' бути хіба що його створення.

— Про що ти мрієш?

— Мрії займають досить суттєву частину «життєвого простору» моєї голови, важко згадати про все. Є ще дитячі, наприклад, зустрітись із привидом. Більш дорослі можна в цілому охарактеризувати двома словами: навчитись і зробити. І далі — величезний список того, що саме. Я мрію вдосконалитись, найбільше — творити так, щоб запалювати серця. Напевне, я мрію стати вогником, який розтопить кригу життєвої байдужості якомога більшої кількості людей, і це веде за собою все інше.

Розмовляла Катерина Домашенко

 

 

 

Еще статьи на тему: